чорна рада
Friday, 20 April 2007 14:31![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
gns_uaстягнув дослівно звідси
Року Третього майданного літочислення сталася в Україні Перша Чорна Рада. Зібралася на Чорну Раду шляхта депутатська, викинута зі списків шляхоцьких гетьманом Хоруженком. Скаржилися шляхтичі навзаєм за кривду, гетьманом зроблену їм: ми з калиток своїх останні золоті дукати за привілеї шляхоцькі заплатили, а він, харциз, одним помахом пера в грамоті нас до холопів прирівняв! Радила шляхта раду, і постановила: Хоруженка гетьманом не визнавати, а обрати собі гетьмана наказного. Довго любого собі не шукали, обрали знаного шибеника полковника Юзівського Януша Пацановича.
Наказний гетьман призначив за своєю волею Генерального Писаря, Суддю Генерального, Генерального Скарбника та Генерального Митаря жеби цло і чинші у скарбницю збирав. Усю шляхту, яка Хоруженка послухала, з реєстру викинули, і постановили, щоб Генеральний Митар із них подвійний податок зібрав, як з ворогів козацького устрою давнього. А доми, хутори, фільварки і всілякі козацькі ґрунти вірної собі шляхти від усіх загалом чиншів та податків зовсім звільнили.
Тоді ж гетьман Хоруженко зібрав нову Раду зі шляхти, яка його визнавала, і на її пораду призначив теж Суддю Генерального, Генерального Скарбника та Генерального Митаря. Усю шляхту наказав Генеральному Писареві до гетьманського реєстру записати, а тих, що за наказним гетьманом пішли, позбавив усіх прав шляхоцьких. До Хоруженкового шляхоцтва приєдналася власниця фольварків веліх на Дніпровщині та Петровщині Юля Богуславка зо всією шляхтою надвірною, бо мала кривду велику від шляхти гетьмана наказного, яка її частини маєтків позбавила. І мали два гетьмани рівне число козаків реєстрових, і не були певні перемоги в генеральній битві, і військо на неї не виводили, тільки охотники слави лицарської на герць з табору ворожого вояків викликали і дрібні потички влаштовували.
А щоб відрізняти Хоруженка титулом від Пацановича, Рада Хоруженкова зібравшись, надала йому титул Генерального Гетьмана, бо він був єдиний при владі, якого весь народ обирав.
А Січ Майданна до обох Рад Меморандум написала, щоб козаків і посполитих рівними в правах з шляхтою депутатською зробили, бо таке в Конституції записане, але мовчали гетьмани й Ради, ніби Січі Майданної в Україні й не було.
Спершу виглядало так, що одні воєводства та полки стануть по боці Хоруженка, а інші – наказного гетьмана, та коли пахолки Митарів Генеральних почали їздити та чинші по містах та містечках збирати, полковник Бердичівський Лазар Мойсеєнко заявив, що кривду посполитим чинять, і зібрав нову Чорну Раду. І так стало в Україні три Ради, три гетьмани і три війська реєстрових. І кожен збирав свої чинші, а посполиті платили їх тільки тоді, як шляхта депутатська з військом надвірним приїжджала податок збирати. А ще Юля Богуславка їздила по багатших фільварках і збирала “чинш на бідних”, і бідні йшли до її війська надвірного, а багатші сотники перейшли від неї до гетьмана наказного, щоб того чиншу не платити.
В деяких полках посполитих обкладали чиншем двічі, а то й утричі. Це залежало від того, кому фільварки належали – бувало, що поряд опинялися маєтки шляхти, з яких одна під гетьманом Хоруженком залишилася, друга під наказного Пацановича пішла, а третя із Мойсеєнкової Чорної Ради. Та ще гірше було, коли шляхтичі хитрували – хтось вмудрявся і там, і там побувати, а були і такі, що одразу у всіх трьох реєстрах та під трьома гетьманами залишалися. Або переходили від одного до другого так швидко, що ніколи не можна було знати, з ким він сьогодні вранці.
Але посполиті теж виявилися не дурними. Вони певну закономірність побачили – де знаходишся, тому і сплачуєш. І почали перебігати від місця до місця, і безладу від того тільки побільшало.
От у місті одному так все було заплутано, що сусідні квартали належали до різної шляхти. І досить було посполитому перейти дорогу – і він уже був не в Петровщині, а в Дніпровщині, а там дніпровські слідкували щоб петровським не платили. Потім посполиті рушали назад до Петровщини, коли їх дніпровські намагалися з військом надвірним обкласти своїм чиншем. Отак і люди ставали – вранці петровський, ввечері дніпровський.
А Січ Майданна знову Меморандум до Рад і Гетьманів написала, щоб Єдину Раду зібрати, та щоб Конституцію дописати. Що коли всі люди рівні, то шляхта теж винна козакам за свою службу звітувати, і не раз на п'ять літ, коли Раду обирають. На що сотник Судацький Ковалевич з реєстру Пацановичевого казав, що бути такого не буде, бо козак – не шляхтич, а тому звати його “Ніхто”. А ще полковий писар Пацановича Мірошничук на зборах Суддів Генеральних казав, що не знає, хто такий народ. Бо коли влада шляхоцька його репрезентує, то вона і є народ. І знову про Меморандум Січі Майданної забули, ніби й не було його.
А посполиті все шукали, де б чиншу не платити, і шляхта реєстрова почала ся нервувати. Бо тепер вся шляхта була реєстрова – адже реєстрів було три, всім місця вистачало. І чиншу на всіх бракувало. То щоб не бігав народець кожного дня, почали всі три ради та три війська замикати посполитих – хто село замкне, хто пів міста, а хто й кілька полків одразу.
Юлька Богуславка моталася по всій Країні та робила підступи. Хитрощами заходила в довіру до деяких панів з кожного реєстру. А потім коли шляхтич втрачав пильність – крала ключі в нього та відмикала замки, і посполиті за нею рушали.
Гайдамаків стало в Країні як нерізаних собацюр. Ці теж їздили по Країні та людей звільняли, а було і таке що просто переганяли посполитих від одного пана до іншого, і все те називалося “визволенням”. Найжахливіший випадок самовидці бачили в місті Палісандра. Там місцева шляхта все населення в ясир продала – разом із хатами та сім’ями. А шкандаль піднявся навіть не через самий ясир, а через те, що шляхта продала бусурманам не власних посполитих, а сусідніх – з іншого реєстру шляхти. А покупцеві що – він казав, що вже не може розрізняти де яка рада та який реєстр, і ясир не віддавав.
А ще в Україні об'явився отаман Юрко Сірко, якого посполиті звали Луциком, і створив гайдамацький курінь посполитої самооборони. Він нападав на пахолків наказного гетьмана, коли вони їхали чинш збирати, через що ненависть велику заслужив у Пацановичевої шляхти. А посполиті казали, що може в гайдука гетьманського перекидатись, і була в тому частка правди, бо служив Сірко один час в Хоруженка кошовим гайдуцького куреня.
Гетьман Генеральний Хоруженко засів на Гетьманщині, серед мальовничих полів та ланів він писав листи до всіх, розсилав їх із вірними шляхтичами та гінцями. Як повернеться гонець – значить його вже новий універсал ясного гетьмана чекав, бо пан гетьман дуже швидко грамоти складав, а як не встигав – йому писарі допомагали. А як не повернеться черговий гонець – то це він або службу покинув, або до інших перебіг, або ж його перехопили хтось в дорозі, роздягли, до коня прив’язали та в степ пустили. І так робили і шляхта наказного гетьмана Пацановича, і люди Юльки Богуславки, і пани що під Лазара Мойсеєнка пішли, та й гайдамаки чомусь почали на гінців полювати. Це ніби спорт такий утворився.
А наказний гетьман Пацанович поруч з Хоруженком сидів – бо в Юзівці в нього в родиному маєтку всі посполиті кудись рушили, а куди рушили та що із ними сталося – самовидці того не знають. Одні казали що це знову Юлька Богуславка вартових обпоїла та ворота відкрила, хтось на гайдамаків кивав, а найхитріші підозрювали, що ніхто нікуди не рушав, а то під носом Пацановича його ж конюхи юзівських людей в черговий ясир продали – чи то до бояринів сусідніх, чи то хану Рахметову на його стійбища.
Кажуть, що Пацанович із Хоруженком навіть потоваришували, бо багато часу проводили разом. І навіть деякі з дворових дівчат пана гетьмана генерального повиходили за хлопців зі свити наказного, і навпаки було, і що обидва часто були весільними генералами та удвох цілували наречених, дарували їм коней та благословляли – але кожен по своєму, та іноді починали сперечатися, хто сьогодні перший буде на весіллі, похоронах чи хрестинах мову тримати...
Від упорядників.
На цьому місці переривається відчитаний архів літопису, знайденого у збірні компакт-дисків нащадка полковників Майданної Січі, Тараса Зубера. Лінгвістичний аналіз та фактологічне порівняння подій дозволяють певно стверджувати, що авторами літопису є отамани двох куренів Січі – Мустафа Татарчук і Юхим Кімайстер. Щоправда, відомий дослідник історії України та Січі Майданної, Абу П'ятипліш, висловлює припущення про причетність до тексту кошового отамана Січі Одуката Темножарта, але згадки про цю історичну особу в документальних архівах уривкові, і не дозволяють з певністю сказати, що це навіть одна особа, а не кілька.
Внести ясність у достовірність описаного міг би легендарний архів Майданної Січі, який, за переказами, зберігається на віддаленому сервері з обмеженим доступом. Там він був закладений теж, поки що, – легендарними, – адмінами в часи, які передували описаним подіям, в період гетьмана Дніпровсько-Петровського, від знищення осавулом Ведмедюком (існування останнього дослідники досі ставлять під сумнів). Однак встановити розміщення сервера поки що не вдалося нікому, рівно ж як і знайти вказівники до паролів та адрес.
Деяку ясність в описані події дозволяють внести тексти про діяльність Майданної Січі, збережені на інших серверах, дружніх до Січі, зокрема Майданного Обозу. Наприклад, ми знаємо, що Січ звернулась до Гетьмана, Ради і всього поспільства з закликом внести в Конституцію положення про фактичну рівність козаків та шляхти перед законом та відповідальність за договірне порушення закону. Можливо нам, з сьогоднішнього часу це здається неймовірним, але звичаєве право України тих часів суттєво відрізнялось від сучасного. Наприклад, хоча формально виконання Законів і Конституції було однаково обов'язкове для депутатської шляхти та козаків, на практиці цей обов'язок поширювався виключно на посполите козацтво. Приватні домовленості шляхти, навіть якщо вони йшли всупереч закону, визнавались судами де факто вищими від головних законодавчих актів. Згадане звернення Січі довго ігнорувалось шляхтою, і лише після кількох заворушень та п'ятих позачергових виборів Ради поступово почало впроваджуватись в юридичну практику.
Деякі науковці дискутують щодо значення терміну “шибеник”, згаданого в першому абзаці Літопису. Упорядники стверджують, що згідно з нормами тодішньої мови це означало “розбійник, якого зняли з шибениці до виконання катом вироку”. Однак, коли мав місце такий історичний епізод в діяльності Юзівського полковника, і чи був він узагалі, ми, на жаль, не знаємо.
Упорядники вважають, що текст Літопису є автентичним та має бути включений у Хрестоматію історії України для загальноосвітніх шкіл, для кращого зрозуміння учнями тогочасного духу епохи.
Року Третього майданного літочислення сталася в Україні Перша Чорна Рада. Зібралася на Чорну Раду шляхта депутатська, викинута зі списків шляхоцьких гетьманом Хоруженком. Скаржилися шляхтичі навзаєм за кривду, гетьманом зроблену їм: ми з калиток своїх останні золоті дукати за привілеї шляхоцькі заплатили, а він, харциз, одним помахом пера в грамоті нас до холопів прирівняв! Радила шляхта раду, і постановила: Хоруженка гетьманом не визнавати, а обрати собі гетьмана наказного. Довго любого собі не шукали, обрали знаного шибеника полковника Юзівського Януша Пацановича.
Наказний гетьман призначив за своєю волею Генерального Писаря, Суддю Генерального, Генерального Скарбника та Генерального Митаря жеби цло і чинші у скарбницю збирав. Усю шляхту, яка Хоруженка послухала, з реєстру викинули, і постановили, щоб Генеральний Митар із них подвійний податок зібрав, як з ворогів козацького устрою давнього. А доми, хутори, фільварки і всілякі козацькі ґрунти вірної собі шляхти від усіх загалом чиншів та податків зовсім звільнили.
Тоді ж гетьман Хоруженко зібрав нову Раду зі шляхти, яка його визнавала, і на її пораду призначив теж Суддю Генерального, Генерального Скарбника та Генерального Митаря. Усю шляхту наказав Генеральному Писареві до гетьманського реєстру записати, а тих, що за наказним гетьманом пішли, позбавив усіх прав шляхоцьких. До Хоруженкового шляхоцтва приєдналася власниця фольварків веліх на Дніпровщині та Петровщині Юля Богуславка зо всією шляхтою надвірною, бо мала кривду велику від шляхти гетьмана наказного, яка її частини маєтків позбавила. І мали два гетьмани рівне число козаків реєстрових, і не були певні перемоги в генеральній битві, і військо на неї не виводили, тільки охотники слави лицарської на герць з табору ворожого вояків викликали і дрібні потички влаштовували.
А щоб відрізняти Хоруженка титулом від Пацановича, Рада Хоруженкова зібравшись, надала йому титул Генерального Гетьмана, бо він був єдиний при владі, якого весь народ обирав.
А Січ Майданна до обох Рад Меморандум написала, щоб козаків і посполитих рівними в правах з шляхтою депутатською зробили, бо таке в Конституції записане, але мовчали гетьмани й Ради, ніби Січі Майданної в Україні й не було.
Спершу виглядало так, що одні воєводства та полки стануть по боці Хоруженка, а інші – наказного гетьмана, та коли пахолки Митарів Генеральних почали їздити та чинші по містах та містечках збирати, полковник Бердичівський Лазар Мойсеєнко заявив, що кривду посполитим чинять, і зібрав нову Чорну Раду. І так стало в Україні три Ради, три гетьмани і три війська реєстрових. І кожен збирав свої чинші, а посполиті платили їх тільки тоді, як шляхта депутатська з військом надвірним приїжджала податок збирати. А ще Юля Богуславка їздила по багатших фільварках і збирала “чинш на бідних”, і бідні йшли до її війська надвірного, а багатші сотники перейшли від неї до гетьмана наказного, щоб того чиншу не платити.
В деяких полках посполитих обкладали чиншем двічі, а то й утричі. Це залежало від того, кому фільварки належали – бувало, що поряд опинялися маєтки шляхти, з яких одна під гетьманом Хоруженком залишилася, друга під наказного Пацановича пішла, а третя із Мойсеєнкової Чорної Ради. Та ще гірше було, коли шляхтичі хитрували – хтось вмудрявся і там, і там побувати, а були і такі, що одразу у всіх трьох реєстрах та під трьома гетьманами залишалися. Або переходили від одного до другого так швидко, що ніколи не можна було знати, з ким він сьогодні вранці.
Але посполиті теж виявилися не дурними. Вони певну закономірність побачили – де знаходишся, тому і сплачуєш. І почали перебігати від місця до місця, і безладу від того тільки побільшало.
От у місті одному так все було заплутано, що сусідні квартали належали до різної шляхти. І досить було посполитому перейти дорогу – і він уже був не в Петровщині, а в Дніпровщині, а там дніпровські слідкували щоб петровським не платили. Потім посполиті рушали назад до Петровщини, коли їх дніпровські намагалися з військом надвірним обкласти своїм чиншем. Отак і люди ставали – вранці петровський, ввечері дніпровський.
А Січ Майданна знову Меморандум до Рад і Гетьманів написала, щоб Єдину Раду зібрати, та щоб Конституцію дописати. Що коли всі люди рівні, то шляхта теж винна козакам за свою службу звітувати, і не раз на п'ять літ, коли Раду обирають. На що сотник Судацький Ковалевич з реєстру Пацановичевого казав, що бути такого не буде, бо козак – не шляхтич, а тому звати його “Ніхто”. А ще полковий писар Пацановича Мірошничук на зборах Суддів Генеральних казав, що не знає, хто такий народ. Бо коли влада шляхоцька його репрезентує, то вона і є народ. І знову про Меморандум Січі Майданної забули, ніби й не було його.
А посполиті все шукали, де б чиншу не платити, і шляхта реєстрова почала ся нервувати. Бо тепер вся шляхта була реєстрова – адже реєстрів було три, всім місця вистачало. І чиншу на всіх бракувало. То щоб не бігав народець кожного дня, почали всі три ради та три війська замикати посполитих – хто село замкне, хто пів міста, а хто й кілька полків одразу.
Юлька Богуславка моталася по всій Країні та робила підступи. Хитрощами заходила в довіру до деяких панів з кожного реєстру. А потім коли шляхтич втрачав пильність – крала ключі в нього та відмикала замки, і посполиті за нею рушали.
Гайдамаків стало в Країні як нерізаних собацюр. Ці теж їздили по Країні та людей звільняли, а було і таке що просто переганяли посполитих від одного пана до іншого, і все те називалося “визволенням”. Найжахливіший випадок самовидці бачили в місті Палісандра. Там місцева шляхта все населення в ясир продала – разом із хатами та сім’ями. А шкандаль піднявся навіть не через самий ясир, а через те, що шляхта продала бусурманам не власних посполитих, а сусідніх – з іншого реєстру шляхти. А покупцеві що – він казав, що вже не може розрізняти де яка рада та який реєстр, і ясир не віддавав.
А ще в Україні об'явився отаман Юрко Сірко, якого посполиті звали Луциком, і створив гайдамацький курінь посполитої самооборони. Він нападав на пахолків наказного гетьмана, коли вони їхали чинш збирати, через що ненависть велику заслужив у Пацановичевої шляхти. А посполиті казали, що може в гайдука гетьманського перекидатись, і була в тому частка правди, бо служив Сірко один час в Хоруженка кошовим гайдуцького куреня.
Гетьман Генеральний Хоруженко засів на Гетьманщині, серед мальовничих полів та ланів він писав листи до всіх, розсилав їх із вірними шляхтичами та гінцями. Як повернеться гонець – значить його вже новий універсал ясного гетьмана чекав, бо пан гетьман дуже швидко грамоти складав, а як не встигав – йому писарі допомагали. А як не повернеться черговий гонець – то це він або службу покинув, або до інших перебіг, або ж його перехопили хтось в дорозі, роздягли, до коня прив’язали та в степ пустили. І так робили і шляхта наказного гетьмана Пацановича, і люди Юльки Богуславки, і пани що під Лазара Мойсеєнка пішли, та й гайдамаки чомусь почали на гінців полювати. Це ніби спорт такий утворився.
А наказний гетьман Пацанович поруч з Хоруженком сидів – бо в Юзівці в нього в родиному маєтку всі посполиті кудись рушили, а куди рушили та що із ними сталося – самовидці того не знають. Одні казали що це знову Юлька Богуславка вартових обпоїла та ворота відкрила, хтось на гайдамаків кивав, а найхитріші підозрювали, що ніхто нікуди не рушав, а то під носом Пацановича його ж конюхи юзівських людей в черговий ясир продали – чи то до бояринів сусідніх, чи то хану Рахметову на його стійбища.
Кажуть, що Пацанович із Хоруженком навіть потоваришували, бо багато часу проводили разом. І навіть деякі з дворових дівчат пана гетьмана генерального повиходили за хлопців зі свити наказного, і навпаки було, і що обидва часто були весільними генералами та удвох цілували наречених, дарували їм коней та благословляли – але кожен по своєму, та іноді починали сперечатися, хто сьогодні перший буде на весіллі, похоронах чи хрестинах мову тримати...
Від упорядників.
На цьому місці переривається відчитаний архів літопису, знайденого у збірні компакт-дисків нащадка полковників Майданної Січі, Тараса Зубера. Лінгвістичний аналіз та фактологічне порівняння подій дозволяють певно стверджувати, що авторами літопису є отамани двох куренів Січі – Мустафа Татарчук і Юхим Кімайстер. Щоправда, відомий дослідник історії України та Січі Майданної, Абу П'ятипліш, висловлює припущення про причетність до тексту кошового отамана Січі Одуката Темножарта, але згадки про цю історичну особу в документальних архівах уривкові, і не дозволяють з певністю сказати, що це навіть одна особа, а не кілька.
Внести ясність у достовірність описаного міг би легендарний архів Майданної Січі, який, за переказами, зберігається на віддаленому сервері з обмеженим доступом. Там він був закладений теж, поки що, – легендарними, – адмінами в часи, які передували описаним подіям, в період гетьмана Дніпровсько-Петровського, від знищення осавулом Ведмедюком (існування останнього дослідники досі ставлять під сумнів). Однак встановити розміщення сервера поки що не вдалося нікому, рівно ж як і знайти вказівники до паролів та адрес.
Деяку ясність в описані події дозволяють внести тексти про діяльність Майданної Січі, збережені на інших серверах, дружніх до Січі, зокрема Майданного Обозу. Наприклад, ми знаємо, що Січ звернулась до Гетьмана, Ради і всього поспільства з закликом внести в Конституцію положення про фактичну рівність козаків та шляхти перед законом та відповідальність за договірне порушення закону. Можливо нам, з сьогоднішнього часу це здається неймовірним, але звичаєве право України тих часів суттєво відрізнялось від сучасного. Наприклад, хоча формально виконання Законів і Конституції було однаково обов'язкове для депутатської шляхти та козаків, на практиці цей обов'язок поширювався виключно на посполите козацтво. Приватні домовленості шляхти, навіть якщо вони йшли всупереч закону, визнавались судами де факто вищими від головних законодавчих актів. Згадане звернення Січі довго ігнорувалось шляхтою, і лише після кількох заворушень та п'ятих позачергових виборів Ради поступово почало впроваджуватись в юридичну практику.
Деякі науковці дискутують щодо значення терміну “шибеник”, згаданого в першому абзаці Літопису. Упорядники стверджують, що згідно з нормами тодішньої мови це означало “розбійник, якого зняли з шибениці до виконання катом вироку”. Однак, коли мав місце такий історичний епізод в діяльності Юзівського полковника, і чи був він узагалі, ми, на жаль, не знаємо.
Упорядники вважають, що текст Літопису є автентичним та має бути включений у Хрестоматію історії України для загальноосвітніх шкіл, для кращого зрозуміння учнями тогочасного духу епохи.
